Югославські сценарії для України | MILITARY NAVIGATOR
26-bosnia-home-get

Югославські сценарії для України

Головний виклик для сучасної України – це вибір між тим, який сценарій чекає країну: боснійський чи хорватський, пише Павел Казарин спеціально для "Крым.Реалии"​.

 

Ми часто думаємо, що гібридна війна – це ноу-хау російського вторгнення в Україну. Насправді – ні. Все, що ми спостерігаємо сьогодні на Донбасі, було застосовано 25 років тому, коли йшов розпад Югославії.

Слободан Мілошевич був предтечею Володимира Путіна. Для президента Сербії серби, що залишилися жити за межами країни, точно так само були нічим іншим, як іредентою (Іредентизм (італ. irredentismo, від irredento — незвільнений, такий, що перебуває під чужим владарюванням) — це термін міжнародних відносин, який являє собою рух за анексію територій іншої держави на підставі етнічної належності та/або попереднього володіння). Він теж намагався використовувати їх як ресурс для збереження впливу на колишні частини Югославії, які стали на той момент вже незалежними державами.

Полем бою стали дві нові держави – Боснія та Хорватія.

У Боснії й Герцеговині жили боснійці-мусульмани, хорвати-католики та православні серби. Так, це складний національно-конфесійний коктейль, але, тим не менш, він не був бензином, здатним запалитися від однієї іскри. Швидше, це був тротил, для якого був потрібний детонатор. І такий детонатор було знайдено.

Боснійські серби в 1992 році за підтримки Белграда заявили про створення "Республіки Сербської". Політичним лідером боснійського "ДНР" став психіатр Радован Караджіч. Військовим лідером – югославської армії генерал Ратко Младіч. Офіційний Белград займав приблизно ту ж позицію, якої дотримувалася і Москва: публічна дипломатична підтримка та непублічна – військова. Через кордон Сербії в "невизнану республіку" йшли техніка, боєприпаси і добровольці.vukovar1

М'ясорубка тривала майже чотири роки. Забрала більше ста тисяч життів.

view_11705366_928758680480760_8393513565075267003_nПричому для самого Белграда боснійські серби були інструментальні – приблизно так само, як інструментальний для Кремля Донбас. В той момент, коли Мілошевіч вирішив "замирити" Младіча і Караджіча з Сараєво, він несподівано для себе виявив, що ця інструментальність підходу – взаємна. І що боснійські серби готові виконувати лише ті вказівки Белграда, які їм до душі.image

Тому що в період з 1993-го по 1995-й Караджіч з Младічем встигли зірвати цілих три західних плани мирного врегулювання, які цілком влаштовували Мілошевіча. Після того, як Караджіч відмовився від першого плану – лідер Сербії запросив його з собою на саміт в Афіни і там спільно з західними дипломатами наполіг на підписанні документів. Але лідер боснійських сербів заявив, що план повинен бути ратифікований парламентом невизнаної республіки, після чого Мілошевіч був змушений летіти і виступати перед депутатами.

Але виступ не допоміг – відразу після виступу Мілошевіча виголосив промову Младіч, який наголошував на тому, що мир призведе до відмови від вже завойованого. Депутати не проголосували. Після цього державні медіа Сербії раптово виявили, що лідери боснійських сербів – ніякі не Робін Гуди, а лише купка безвідповідальних авантюристів, які заради самих себе тримають у заручниках і боснійських сербів, і саму Сербію, що знемагала від санкцій. А після третьої відмови боснійських сербів від мирного плану Мілошевіч розлютився і перекрив боснійський кордон разом зі всіма поставками зброї.vukovar-croatia-1991

Однак, між всіх інших, боснійська історія – це саме той сценарій, якого Кремль хотів би для України. Тому що під час Дейтонських угод, які ознаменували закінчення війни, захід наполіг на збереженні "Республіки Сербської" в якості окремого формування в рамках Боснії. Її представники отримали третину в парламенті країни, а сам анклав отримав право вето на спільні рішення. Центральна влада урізались в правах на користь регіональної.682px-M_bih03_ukr

У підсумку сучасна Боснія і Герцеговина нагадує історію про лебедя, рака і щуку: вона не здатна ні до компромісу, ні до ефективного розвитку. Система держуправління вийшла громіздкою й неефективною. І той факт, що самого Мілошевіча немає вже багато років – не обнулило цей статус-кво. Те, що було народжене ним для стримування Боснії – продовжує жити, незважаючи на політичний  крах самого автора ідеї.

І немає нічого дивного в тому, що Москва мріє про те, щоб Донбас зіграв для України ту саму роль, яку зіграла для Боснії "Республіка Сербска". В той час як самій Україні впору придивлятися на інший приклад постюгославської країни – Хорватії.

Тому що всю першу половину дев'яностих паралельно з війною в Боснії йшла ще одна – в Хорватії. Там теж незабаром після розпаду Югославії почався конфлікт. Хорватські серби в 1991 році створили на території країни "Сербску Країну" – ще один різновид "ДНР". Цей анклав точно так само користувався підтримкою Белграда, але керівництво Хорватії, на відміну від Боснії, до останнього не погоджувалося на реальні кроки щодо реінтеграції бунтівної території на чужих правилах.

Хоча такі спроби були. Так, у січні 1995 року американський посол Пітер Гелбрайт пропонував сторонам конфлікту план "Загреб-4". Згідно з цим планом частина територій отримували автономію, частина – інтегрувалися до складу країни. Однак хорватський президент Франьо Туджман вважав цей варіант неприйнятним, але вголос пообіцяв розглянути його – однак лише у віддаленій перспективі.

Переговори хоч і йшли, але призначалися швидше для відводу очей. Офіційний Загреб чекав того моменту, коли Белград почне тонути у власних протиріччях, і коли йому буде просто не  діла підтримка сепаратистів за межами власних кордонів. Через чотири роки після початку конфлікту хорвати цього дочекалися.

У тому ж 1995-му році хорватська армія провела дві військові операції – "Блискавка" і "Буря". 408823_600В результаті першої був узятий під контроль сербський анклав Західна Славонія, в результаті другої – решта території Сербської Країни. Відношення до цих операцій і досі неоднозначне: поряд з відновленням територіальної цілісності її підсумком стали біженці і жертви серед мирного населення.

І тим не менше: Україна сьогодні стоїть на роздоріжжі. Одна дорога веде її до повторення боснійського досвіду. Інша – до хорватського. Потрібно чітко розуміти мотиви Москви: ставка в Кремлі робиться саме на те, щоб повернути Україну в формат "буфера" між Росією і Заходом. Зберегти ситуацію, коли захід закінчується на польсько-українському кордоні, а не на україно-російському. Москві не потрібні Донецьк і Луганськ – вона хоче використовувати їх лише в ролі тієї самої "Республіки Сербської", яку в свій час Мілошевіч зумів нав'язати Боснії. Щоб ці анклави, контрольовані бойовиками, були легалізовані в Україні, отримали право вето на рішення Києва і служили нашийником на українському зовнішньополітичному суверенітеті.

І точно таке ж головне завдання України – це прагнути хорватського сценарію припинення війни. Затягувати мирні переговори до тих пір, допоки у Москви не залишиться ресурсів, щоб продавлювати своє бачення мирного процесу. Не погоджуватися на будь-які рішення, які можуть обмежити український суверенітет. Звикати жити в умовах гібридної війни і перманентних військових ескалацій. По мірі сил – домагатися того, щоб санкційний тиск на Москву не слабшав.

Ніхто не обіцяє, що це станеться завтра. Ніхто не обіцяє, що перемога буде легкою. Але хто, чорт забирай, взагалі навіяв думку, що на війні буває інакше?

Джерело: http://ru.krymr.com/

  • Володимир Дмитерков

    Чудова стаття! Дяк.

Top
Рейтинг@Mail.ru Система Orphus