«МИ ЙДЕМО ВОГНЕМ І МЕЧЕМ ВСТАНОВЛЮВАТИ РАДЯНСЬКУ ВЛАДУ. Я ВЗЯВ КИЇВ, БИВ ПО ПАЛАЦАХ І ЦЕРКВАХ… БИВ, НІКОГО НЕ ЖАЛІЮЧИ» | MILITARY NAVIGATOR
Снимок6

«МИ ЙДЕМО ВОГНЕМ І МЕЧЕМ ВСТАНОВЛЮВАТИ РАДЯНСЬКУ ВЛАДУ. Я ВЗЯВ КИЇВ, БИВ ПО ПАЛАЦАХ І ЦЕРКВАХ... БИВ, НІКОГО НЕ ЖАЛІЮЧИ»

УДИРАЮЧИСЬ В УКРАЇНСЬКІ МІСТА, РОСІЙСЬКО-БІЛЬШОВИЦЬКІ СОЛДАТИ ВІДЗНАЧАЛИСЯ ЗВІРЯЧОЮ ЖОРСТОКІСТЮ: ВБИВАЛИ НАВІТЬ ЗА ТЕ, ЩО ЛЮДИНА БУЛА ВДЯГНУТА У ВИШИВАНКУ ЧИ МАЛА ІНТЕЛІГЕНТНИЙ ВИГЛЯД

ЛЕВ ТРОЦЬКИЙ: «ПАМ’ЯТАЙТЕ, ЩО ТАК ЧИ ІНАКШЕ, А НАМ
НЕОБХІДНО ПОВЕРНУТИ УКРАЇНУ. БЕЗ УКРАЇНСЬКОГО ВУГІЛЛЯ,
ЗАЛІЗА, РУДИ, ХЛІБА, ЧОРНОГО МОРЯ РОСІЯ ІСНУВАТИ
НЕ МОЖЕ, ВОНА ЗАДИХНЕТЬСЯ, А З НЕЮ І РАДЯНСЬКА ВЛАДА,
І МИ З ВАМИ. УКРАЇНА... ТОДІ БУДЕ НАШОЮ, КОЛИ БУДЕ
РАДЯНСЬКОЮ, А ПЕТЛЮРА — ВИГНАНИЙ З ПАМ’ЯТІ НАРОДУ»

Після жовтневого заколоту, перед тим як відправити в Україну більшовицьку орду, Ленін видав наказ: «Охопити агітаційною роботою якомога більше українців». Завдання — переконати населення в необхідності залишитися у складі радянської Росії. Ось як інструктував агітаторів сам Лев Троцький: «Пам’ятайте, що так чи інакше, а нам необхідно повернути Україну. Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, Чорного моря Росія існувати не може, вона задихнеться, а з нею і Радянська влада, і ми з вами. Україна... тоді буде нашою, коли буде радянською, а Петлюра — вигнаний з пам’яті народу».

Після цього в Україну посунули, як саранча, більшовицькі пропагандисти й агітатори, «озброєні» червоними прапорами і завченими гаслами про «одвічну дружбу двох народів». А ще вони обіцяли робітникам і селянам заводи, землю і щасливе та заможне життя. Коли знайомишся з архівними документами тих часів, одразу перед очима спливає наша сучасність, коли у Криму та згодом у містах Донбасу також з’явилися «чоловічки», щоправда, одягнені не в солдатські шинелі з червоними стрічками, а в зелені однострої та балаклави. Агітаційні заходи якісно реалізувало російське ТБ. Здається, що агресорам й вигадувати нічого не довелося: вони взяли на озброєння те, що вже було апробовано майже сто років тому.

26 грудня 1917 року «старші брати» захопили Харків. Тут росіяни створили маріонетковий «совєтський уряд України», намагаючись переконати світову спільноту в тім, що в Україні розпочалася громадянська війна, а вторгнення російських військ є лише виявом пролетарської солідарності. Потім вони захопили Лозову, Катеринослав, Полтаву, Глухів, Конотоп та інші населені пункти.

Окупація цих міст супроводжувалася масовими розстрілами жителів і мародерством. Ось як згадував ті події хорунжий Степан Львівський: «Більшовики не рахуються з людяністю зовсім, поводяться, як з окупованою місцевістю в повному розумінні цього слова. Вони вважають, що ми, українці, повинні вимерти, а вони тут господарюватимуть після цього».

ЦІНА БАЙДУЖОСТІ ТА ВПЛИВ БІЛЬШОВИЦЬКОЇ ПРОПАГАНДИ

Коли над Києвом нависла смертельна загроза, Українська Центральна Рада, за офіційними даними, мала у своєму розпорядженні близько 10 тисяч вояків. Насправді готовими дати відсіч ворогу виявилися менш як дві тисячі. Такі розбіжності виникли насамперед через украй поганий моральний стан солдатів, які під впливом більшовицьких пропагандистів оголосили про свій нейтралітет або ж узагалі перейшли на їхній бік.

Вірними УЦР залишилися, зокрема, кілька загонів Вільного козацтва під командуванням Михайла Ковенка, Гайдамацький кіш Слобідської України Симона Петлюри, Галицько-Буковинський курінь і полк імені Костя Гордієнка. Сили більшовиків були приблизно такими ж. Правда, населення Києва становило тоді понад 400 тисяч жителів, серед яких було чимало фізично міцних чоловіків. Із них понад 20 тисяч — колишні вояки царської армії, які мали досвід участі в боях. Та, як це вже неодноразово бувало в нашій історії, вони виявилися байдужими до долі України.

Один із киян, учасник тих подій, згадував: «...Їм було все одно, хто пануватиме у місті — більшовики чи УЦР. Потім за свою байдужість розплачувалися власними життями і життями своїх дітей». Заради справедливості слід сказати, що серед киян було багато громадян, які говорили російською і симпатизували більшовикам.

Головною метою ворога був Київ. Для полегшення його захоплення більшовики та їхні агенти 28 січня 1918 року організували в місті повстання робітників, центром якого став завод «Арсенал». Проте цей заколот уже 4 лютого було ліквідовано. Заколотників не розстріляли, а відпустили по домівках, взявши з них обіцянку «більше ніколи не виступати проти рідної України». Тим часом під Київ підійшли муравйовці. Знекровлені попередніми боями, наші війська все ж боронили місто від озвірілих банд. Та сили були нерівні: ввечері 8 лютого 1918 року уряд і останні захисники відступили до Житомира. Наступного дня, як згадували очевидці, Київ заповнили «п’яні червоноармійці, які демонстрували свою зверхність, розмахуючи зброєю». А ще — виявляли звірячу жорстокість, вбивали навіть тих, хто розмовляв українською мовою чи був одягнутий у вишиванку або ж мав... інтелігентний вигляд! Історики схиляються до думки, що тоді було замордовано понад 5 тисяч людей.

Про наміри росіян на нашій землі свідчить звернення колишнього царського підполковника М. Муравйова, який перейшов на бік своїх ідейних ворогів — більшовиків: «Ми йдемо вогнем і мечем встановлювати радянську владу. Я взяв місто (Київ. — Авт.), бив по палацах і церквах... бив, нікого не жаліючи. 28 січня Дума просила перемир’я. У відповідь я наказав душити їх газами...»

Розуміючи, що росіяни викликають в українців лють, Ленін відправив більшовицьким командирам телеграму такого змісту: «Негайно перелицювати наші частини на український манір. Треба заборонити Антонову (керівник наступу більшовиків. — Авт.) називати себе Антоновим-Овсієнком — він повинен називатись просто Овсієнко».
17 лютого більшовицький загін вирушив на Житомир, де перебувала Центральна Рада. Та під Бердичевим його перепинила Запорізька бригада, якою командував полковник К. Присовський. Зазнавши великих втрат, червоноармійці відступили. За кілька днів операції українських військ продовжилися на Сарненському напрямку. Після остаточного закріплення за собою лінії Житомир-Коростень-Олевськ українські частини зайняли Овруч та Звягель. Там вони й дізналися про укладення Брестського миру між державами Четвертого союзу, Україною і Росією. Потім у Сарнах командування наших сил налагодило зв’язок із представниками німецьких частин, які вступили в Україну, аби забезпечити виконання Росією умов Брестського договору, зокрема щодо виведення з наших земель російських частин.

Після цього наші війська на чолі з Симоном Петлюрою та Костем Присовським спільно з німцями і австрійцями провели успішні бої на Правобережжі й 1 березня 1918 року визволили Київ. Протягом кількох наступних місяців вони витіснили росіян і з Лівобережної України, а також з Донеччини і Криму. Вже у травні 1918-го територія України була повністю очищена від окупантів. За свідченнями сучасників, росіяни, залишаючи «Малоросію», нещадно її грабували. 12 червня радянська Росія уклала з Україною перемир’я. Так закінчилася перша окупація України. Але, як стверджував німецький канцлер Отто Бісмарк, «будь-які угоди з Росією не варті навіть паперу, на якому вони укладені», адже, залишивши Україну, більшовицький уряд почав готуватися до нової війни...
Підготував Сергій ЗЯТЬЄВ
http://na.mil.gov.ua/

Top
Рейтинг@Mail.ru Система Orphus