Колишній десантник навіть після ампутації кінцівок не відмовився від неба | MILITARY NAVIGATOR
16_compressed

Колишній десантник навіть після ампутації кінцівок не відмовився від неба

Швидкий розгін -- і літак піднімається в небо. На борту досвідчені десантники. Жартують, усміхаються, поплескують один одного по плечу. До стрибків із парашутом із висоти три тисячі метрів їм не звикати. І все ж щоразу хвилюються: небо не прощає помилок. Нікому, пише газета "Експрес".

Олег Березовський, кавалер ордена “За мужність”, колишній спецпризначенець, зовні спокійний. А що діється у нього в душі, можна лише здогадуватись. Це в Олега перший стрибок після важкого поранення на Донбасі. Три ворожі снаряди влучили в бронемашину. Від жахливого болю світ враз почорнів. На щастя, ненадовго. Коли десантник оговтався від шоку, вжахнувся: обидві руки -- закривавлені, без кистей. Відірвало. Добряче зачепило і бойового побратима -- обличчя перекошене.

“Наші голоси потонули у какофонії звуків війни, -- згадує десантник. -- Та ми розуміли один одного без слів. Там кожна хвилина була на вагу життя. Хтось хотів перебинтувати мене. Киваю головою на бойового побратима, мовляв, допоможіть спершу йому. Того дня наша колона із шести машин потрапила в засідку. Це було неподалік Миколаївки. Вогняне пекло: довкруги все горіло, гуло і свистіло. Як мене доправили в Краснолиманську лікарню, достеменно не пам’ятаю. Багато втратив крові, а ще -- шок. Про врятування кистей рук не могло бути й мови. Тож відтяли рештки та продезінфікували рани. Звідти -- до Харкова, а потім -- до Київа: на лікування та операції. Мої батьки не знали, що воюю на Донбасі, на передовій. Не хотів хвилювати, тому й не казав”.

“До війни ви захоплювалися бойовими мистецтвами: тхеквондо, тайським боксом, кікбоксингом. Були навіть чемпіоном України... Чи важко призвичаювалися до нового життя?” -- питаю. “А ви як думаєте? -- зітхає. -- Якби сказав, що просто, злукавив би. Та я не зламався і не зламаюсь -- не дочекаються. Життя триває. Наперекір усьому. Тому я сьогодні на летовищі: стрибатиму з парашутною системою тандем. Тобто разом з інструктором. Дехто може запитати, навіщо це мені. Cидів би вдома на дивані... Тобто змирився? Здався? Ні”.

Лунає команда, і десантники один за одним стрибають у безодню. Без вагання і страху. Ще мить -- і голубе небо ніби розквітає малиновими куполами. Під одним із них Олександр Березовський з інструктором. Всі, хто на летовищі, з тривогою вдивляються у височінь. Кілька хвилин, і парашутна система-тандем уже зависла над землею. Успішне приземлення, овації, вітання. Олександр каже, що почувається щасливим: зробив те, про що давно мріяв.

“Колись я думав, -- усміхається, -- що найважче стрибати вперше. А виявилося, що і третій, і четвертий стрибок із парашутом -- нелегке випробування. А цей ось, без кистей рук, і поготів. Та я цілковито довіряв інструкторові. Ми все зробили правильно і перемогли -- себе та обставини”.

Бойові побратими обіймаються, згадують різні історії: веселі і з присмаком смутку. У свої 20 чи 30 років вони вже бачили стільки, що не забудуть ніколи. Війна. Кров. Смерть. Ні, багатой смертей... Таке важко витримати – психологічно. “Десантники не здаються", -- лунають над летовищем голоси вояків, які щойно успішно приземлилися з вистоти три тисячі метрів.

“Що робитиму далі? -- перепитує Олег Березовський. -- Освою мирну професію -- стану масажистом. Так, не дивуйтесь. Для мене уже розробили спеціальний модуль, який заміняє кисті”.

Володимир ІСАЄВ

http://expres.ua

Система Orphus