Авдіївка: під обстрілами є життя! | MILITARY NAVIGATOR
12_avt_avdiivka2

Авдіївка: під обстрілами є життя!

Навіть на городи мешканці Авдіївки виходять під свист куль, проте й досі... вважають винною у цьому українську армію ...

Цей населений пункт неподалік Донецька вже три роки є символом війни. "Гуманітарна катастрофа!", "Місто на межі вимирання!" - так описують ситуацію в обстріляній Авдіївці.

Лише цього року, за інформацією донецької поліції, під час обстрілів Авдіївки бойовиками російсько-терористичних формувань, загинули п'ять мирних жителів, 18 осіб отримали поранення. Пошкоджено 347 приватних будинків і 137 квартир у багатоквартирних. І це лише офіційні дані.

Обстріли в Авдіївці -- чи не щоденні. Штаб АТО повідомляє про нових загиблих. Про гради й міномети. Про зруйновані будинки та вулиці. Та, незважаючи на все це жахіття, життя в Авдіївці -- триває. Люди не покидають своїх домівок, не хочуть перебиратися на мирну територію. Чим сьогодні живе це місто -- в епіцентрі війни? Які настрої у місцевих?

Місто в облозі ...

До блокпостів в Донецькій області вже звикли -- на в’їзді та виїзді з багатьох міст стоять або поліція, або Національна гвардія. Вони шукають сепаратистів, незаконну зброю, диверсантів та дизертирів. Більшість місцевих ставиться до постійних зупинок та перевірок із розумінням. Лише дехто ще продовжує обурюватися - через вас, мовляв, автобус затримується, з графіка вибивається. Але ті блокпости, які я встигаю побачити на Донеччині, порівняно з розташованим на в’їзді до Авдіївки навіть близько не стоять.

Тут одразу зрозуміло - ми потрапили на війну. Наш автобус зупиняють, чоловіки - на вихід. Військові в бронежилетах, касках та з автоматами наперевіс перевіряють сумки, вміст кишень, звіряють паспортні дані. Усе це -- під звуки вибухів. Хоча вони ще далеко, але занадто близько, як для цивільної людини. Здригаючись від кожного вибуху, видаю у собі приїжджого здалеку. Місцеві ж навіть бровою не ворухнуть. "Уперше на війні? - з усмішкою питає солдат. - Нічого, звикнеш. Усі ми тут були колись вперше...". "Ми втомилися боятись" ...

Автобус привозить нас у район Авдіївки, який найменше постраждав від обстрілів - 9-й квартал. У місті на диво чисто. Спершу й не помітно, що тут -- територія війни: вулицями гуляють батьки з дітьми, в ресторанах голосно лунає музика, чути п’яні веселі крики. Раптом над цим всім розлягається "гуп-гуп-гуп" - десь над містом полетіли міни. За хвилину-дві чути автоматні черги. Таке відчуття, що все відбувається просто в сусідньому дворі. Насправді ж - за кілометр-два звідси. До війни в Авдіївці звикли.

За три роки свідомість місцевих змінилась - вони звикли. Навіть про найжахливіші речі розповідають спокійно і, що мене здивувало найбільше, - з усмішкою. "У наш будинок вперше "прилетіло" в лютому. До того якось нас біда обходила, - розповідає 47-річна Анна, мешканка одного з мікрорайонів. - Я на роботі була, а старенька свекруха саме вийшла до сусідки погомоніти. Це її й врятувало - бо влучило просто в залу. Прямісінько в диван, на якому вона зазвичай перед телевізором лежала".

Чую від місцевих історії, як просто під час обстрілів, під свист мін та куль, вони собі спокійнісінько поралися на городі. Така відчайдушність вражає. "Був час, коли не було в нас тут ні світла, ні води, сиділи по підвалах, лише по воду й вилазили, - розповідає Марія Іванівна, місцева мешканка. - Поки місто бомбили, то ми тільки й могли, що сидіти й молитись. А в проміжках між обстрілами вибігали в пошуках харчів та води. У мене так сусідка загинула - пішла до колодязя по воду. Поки стояла в черзі, поновились обстріли. Вона, певно, з пустими руками не хотіла вертатись - поки інші розбіглися, стала воду набирати. Тут її й накрило..." ...

Тим часом я іду на край міста - ще здалеку помітно, що тутешні будівлі не раз обстрілювали - цілих вікон не видно, стіни побиті кулями та уламками. Чим ближче підходимо, тим страшніше: завивання вітру в спустошених квартирах, звук заліза та обірваних дротів, що розхитуються на вітрі... Усе це більше нагадує звукові ефекти до голлівудського фільму жахів, а не реальність. Та найбільше дивує те, що тут досі живуть люди. "Просто ми вже втомилися боятись", - пояснює Ірина, мама 3-річного Іллі. Зустрічаю їх у сквері біля пам’ятника Шевченкові.

Життя рятують волонтери

Лікарня - ще одна проблема Авдіївки. Новий корпус місцевого шпиталю повністю розтрощили сепаратисти. Старий же корпус не має можливості надати всю необхідну допомогу населенню. Та й розташований він просто на краю міста, в будівлю постійно влучають кулі та уламки мін. Тому на стаціонар тут пацієнтів майже не приймають. Після надання першої невідкладної медичної допомоги їх доправляють до шпиталю у Дніпрі.

Більшість лікарів станції швидкої допомоги давно втекла з міста - залишилось хіба декілька місцевих фельдшерів та водіїв. Усі ж лікарі, які тут працюють, - не місцеві, приїхали сюди з різних куточків України, аби рятувати життя авдіївців. Допомагають вони й нашим військовим.

З розмов із волонтерами розумію: українська влада просто забула про те, що в Авдіївці теж є потреби в медикаментах та лікарях. А особливо на "швидкій". Все, що є тут у наявності, - заслуга волонтерів. Сміливі й безстрашні медики навіть під обстрілами виїжджають на виклики. "І от уявіть собі - їде наша машина, а просто перед нами міна пролітає, - розповідає диспетчер Тетяна, вона свого часу виїхала з окупованого Донецька. - Одного разу куля просто через всю кабіну пройшла! Водієві пощастило -- вчасно нахилився".

Нарешті -- світло та вода

Як не дивно, сьогодні в Авдіївці працюють всі школи та дитячі садки. Діти відвідують уроки, а батьки без особливого побоювання відпускають їх добиратися до навчальних закладів самотужки. "Знаєш, от ми неодноразово в лютому чули, що в нас тут гуманітарна катастрофа, - розповідає Тетяна, переселенка з Донецька. - Але в лютому було ще не так погано!

Гуманітарна катастрофа в Авдіївці була в 2014-2015 роках, коли місто майже було зруйноване, коли тут йшли вуличні бої, місто буквально знищували! Люди з підвалів не вилазили! От тоді ми навчилися тижнями сидіти без світла та води". Нині подачу електроенергії по всьому місту відновлено.

Нещодавно наші можновладці навіть заговорили про альтернативну гілку подачі електрики до Авдіївки. Адже й досі електромережі таки періодично терплять від обстрілів. І з водою у містян зараз проблем майже нема.

Відновлено її централізовану подачу, також регулярно завозять воду бутильовану. У місті є декілька колодязів. Коли Авдіївка була майже полишена напризволяще, саме тут вишиковувались черги, люди обмінювалися інформацією. Щоправда, саме біля колодязів місцеві мешканці найчастіше й гинули...

"Ми і будемо рабами укрів"

За характером пошкодження будинків і вулиць видно, що "прилітає" в Авдіївку зі сторони Донецька. Там -- сепаратисти. Тож очевидно, через кого в місті постійно відбуваються обстріли. Та мою думку в Авдіївці не розділяють.

"Винні - укри", - це якщо в двох словах описати загальні думки місцевого населення.

Так, тут, до прикладу, досі вірять в стару пропагандистську байку, що кожному українському воїну видаватимуть земельні ділянки на території Донбасу за вірну службу. А анекдот про рабів, яких шукають собі українці серед донбасівців, а Авдіївці звучить, як реальна історія.

"Так ми ж і будемо тими рабами, - каже Григорій, з яким я щойно познайомився. - От в мене забируть мій дім, дадуть його "укру", а він мене використовуватиме, як робочу силу!"

Мені хочеться повірити, що це все жарт. Але Григорій серйозно провадить далі: "Вони (українські солдати, -- Авт.) спеціально зараз нас обстрілюють, вбивають, щоб ми не могли потім об’єднатися й протистояти їхньому свавіллю на нашій землі!"

Звідки в авдіївців такі думки? Все просто. У місті повністю відсутня інформація з боку України. На звичайну антену тут можна зловити лише російське телебачення, а супутникові тарілки в напівзруйнованому місті - це неприпустима розкіш. Тому інформацію місцеве населення отримує викривлену.

"Серед ополченців - багато наших знайомих хлопців. Ви зайдіть в будь-який будинок, в будь-який під’їзд - там як мінімум п’ятеро людей в ополченні, - розповідає мені Марія Іванівна. - Ну так, хибний шлях хлопці обрали, а що вже зробиш? І як нам бути тепер?

І от не вірю я, що це саме вони по нас стріляють. Тут же матері їхні залишились, сестри, друзі. Це ж їхнє місто! Не можуть вони по ньому стріляти! Це все українська армія! Без неї тут все спокійно було".

І знаєте, може, я і сприйняв би це, як прояв білої гарячки, якби не чув подібних висловлювань майже від кожного місцевого мешканця. "Ополченці" - це штамп російського телебачення, тут так називають тих, хто воює проти української армії.

Але що казати, навіть місцеві фельдшери розповідають мені, що переважна більшість чоловіків міста - це хронічні алкоголіки та наркомани. І пити вони почали не через тяжку ситуацію у місті, такими вони були ще далеко до початку війни. Працівники "швидкої" розповідають, що неодноразово в них були випадки, коли бригада виїжджає на виклик щодо неадекватної поведінки чи людині просто погано. А виявляється - перепив, "білочка" схопила. І подібних історій -- просто незліченна кількість. Зрозуміло, що такий контингент радо вірить будь-якій нісенітниці, яка лунає з єдиного в місті телеканалу "Россия-1". ...

Третій рік тут триває війна. Чому бойовики зосередились саме на Авдіївці? По-перше, неподалік ясинуватського блокпоста, що за 12 кілометрів від Авдіївки, - важлива розв'язка на трасі Донецьк - Горлівка. Тож контроль над блокпостом дозволяє "відрізати" від України Донецьк із півночі. По-друге, сепаратисти, ймовірно, хочуть перетворити місто на руїну. А місцеве населення - на бойовиків, яке ненавидить українців. Інформаційна війна -- нещадна.

Чому українська влада ніяким чином не намагається вирішити проблему - відкрите питання. Створюється враження, що ці люди й справді державі не потрібні, а за їхні уми наші можновладці боротися не мають наміру... Ілля КОНТІШЕВ

http://expres.ua/

Top
Яндекс.Метрика Рейтинг@Mail.ru Система Orphus